The Kiev Times - ежемесячная аналитическая газета и новостной сайт

Почему протестуют жены и матери призывников

1 августа 2014, 21:47
33
Версия для печати Отправить
женщины, война

У двадцятих числах липня на Західній Україні перекривали дороги, збирались у селах і райцентрах – начебто «проти мобілізації». Бунтували передусім дружини й матері.

Репортер INSIDER поспілкувався з жінками й чоловіками в Івано-Франківській області, щоб розібратись у цих парадоксах. Несподівано велику роль у мотивах протестувальників відіграли «амбали з цепурами».

Але перед тим репортер поспілкувався у Вінниці з більш мирними протестувальницями – їхні чоловіки вже служать, і жінки хочуть їхнього повернення, але не впевнені, чи варто цього добиватись.

Нас ніхто не слухає

— Це ви з Києва, – підходить до мене напівсліпа жінка. – Я підслухала, що ви на Марину чекаєте.

Валентина Олександрівна розповідає про свого 27-річного сина, який із 28 травня під Луганськом, хоча мав би утримувати матір-інваліда. Жінка починає плакати.

Збираються інші родички чоловіків, які служать на Луганщині в 59-му мобільному госпіталі. Одинадцять жінок зібралися під вінницьким Будинком офіцерів заради одного скромного журналіста. Частина заради зустрічі приїхали у Вінницю з сіл.

— А нас ніхто не слухає, – пояснює Марина Вікторівна, одна з найініціативніших. – Ми вже думаємо: може, дороги перекривати, як на Західній Україні?

Але вона каже це невпевнено. Й решта жінок не виявляють ентузіазму.

Об’єдналися родичі всіх до єдиного 48 призваних у 59-й мобільний госпіталь. Понад сотня людей уже кілька разів приходили на сесію Вінницької облради. Одного разу фактично зірвали її.

Основне, чого вони хочуть, – ротація.

— Лікарів і медсестер поміняли через місяць, а наших чоловіків, які в забезпеченні водіями, кухарями – не міняють уже два , – каже Марина Вікторівна.

— Я не проти, щоб мій брат служив, – каже молода дівчина. – Але чому він пішов, а сусідові прийшла повістка, а той не пішов – і нічого, сидить собі вдома?

— Да-да, – підхоплює напівсліпа Валентина Олександрівна. – Наших залякали, вони пішли. А інші не пішли. Хай наших міняють.

— Да, совєстліві наші. А інші вдома сидять!

Жінки розповідають, як частину чоловіків із погрозами викликали по телефону. Іншим прийшли письмові повістки. Ті, хто злякався й пішов, – служать. Ті, хто не пішов, – не служать.

Друга вимога – якщо вже служать, то отримати статус учасників АТО й відповідну оплату. За перший місяць отримали по 750 гривень, за другий оплату підняли до 1700. З цього приводу зі мною зв’язувалися по телефону самі військовослужбовці й передавали трубку один одному.

— Ты главное, главное укажи, – кричав у телефон сержант на ім’я Коля. – Солдаты спрашивают: кто накормит наших детей?

— А ще в усіх є кредити, – каже одна з жінок. – Приходиш у «Приватбанк» із довідкою з військкомату, щоб не нараховували відсотки. А там кажуть: ні, поки що нараховуємо. Коли повернеться, на основі військового квитка будемо вирішувати.

— А у нас кредит оформлений на мене, – підхоплює Марина Вікторівна. – А заробляв більше чоловік. І що робити? На мене відстрочка виплати навіть не поширюється.

— Хай повернуть наших чоловіків! Ми хочемо ротації!

Жінки залишаються обговорити свої подальші дії, а я їду в Вінницький військкомат.

Лотерея долі

— А, эти. Шибанутые, – зітхає один із підполковників. – Сами не понимают, чего хотят.

— Истерички, – підхоплює інший підполковник.

Один із них, підполковник Олексій Островий, пояснює:

— Насчет ротации: есть постоянный состав военной части. В этом случае госпиталя. А есть прикомандированные гражданские врачи. Прикомандированных меняют. А постоянный состав, призванные – остаются постоянно в месте дислокации. В этом случае – пока винницкий госпиталь останется в Луганской области.

Ротація 59-му й через два місяці не світить. А поширені серед військовослужбовців і їхніх родичок уявлення, начебто призивали тільки на 45 днів, обидва підполковники в один голос назвали:

— Бред.

Підполковники Островий та Остапенко дохідливо пояснили принципи роботи військкомату.

Є два види повісток. Одна – повістка на медкомісію. Вона потрібна, просто щоб військкомат зміг «оцінити ресурс».

— И вот что интересно, – каже Островий, – медкомиссии проходят в гражданских госпиталях. Военкомат их не контролирует. И если перед АТО у нас 90% оказывались здоровыми, то сейчас менее 50%. Интересно, да?

Інша повістка – бойова.

— Это лотерея, – пояснює Островий. – Есть военно-учетные специальности (військово-облікові спеціальності). Например, у нас 50 танкистов. От нашего военкомата нужно 5. Военком берет 10, с запасом. Наугад.

Островий показує рукою, як військком витягує пачку облікових карток і тим вирішує, кому сидіти вдома, а кому йти воювати.

— Жінки кажуть, що тим, хто не прийшов по повістці, нічого не сталося.

— Это не дело военкомата: гоняться за каждым. – каже Островий. – Мы передаем списки неявившихся в прокуратуру. За ними придут. Позже.

А щодо грошей Островий з Остапенком малюють 59-му батальйону райдужні картини. Мовляв, їх уже визнано учасниками АТО, і вже з наступного місяця всі будуть отримувати мінімум по 6 тисяч гривень.

Через кілька днів мені подзвонила Марина Вікторівна:

— Ми знову були у військкоматі. Нам пояснили, що краще наших хлопців не чіпати. А то їх повернуть, але ж не демобілізують. А потім кинуть у гіршу точку. Так що ми тепер не знаємо, що думати…

Можливо, у військкоматі мали рацію: жінки самі не знають, чого хочуть.

Вони лише знають, що їм погано.

Хтос’ тото колотит’

Вінницькі жінки погрожували перекрити дорогу, посилаючись на Західну Україну. Тут у двадцятих числах липня відбувалися практично повсюдні протести «проти мобілізації» – визначення, яке виявилося помилковим.

Наприклад, на Прикарпатті перекривали дороги на Івано-Франківськ у Богородчанському й Калуському районах. У Брошнів-Осаді рознесли медкомісію. У місцевій пресі були повідомлення про спалення мобілізаційних списків у селах і інших районів – скажімо, на території сіл, що належать до Яремчанської міськради.

Звісно, повсюдність протестів породила й конспірологічні теорії.

— Хтос’ тото колотит’, – заявив мені літній селянин із Надвірнянського району.

Те саме думає й голова Надвірнянської райдержадміністрації Михайло Іваночко.

— Але це моя думка, а не офіційна, – кілька разів повторює він. – Складається враження, що певні спецслужби підривають мобілізацію. Суто моя думка така: це робиться, щоб показати світу, що «бандерівці» бояться.

У Надвірнянському районі й самій Надвірній протести були порівняно слабші. Щоб заспокоїти людей, 41-річний Михайло Іваночко, а за ним кільканадцять депутатів райради пройшли медичну комісію. Щоб подати приклад. Поки що це їх ні до чого не зобов’язало.

Під всевидющим оком Путіна

Я проїхався й поспілкувався з людьми та представниками місцевої влади в десятку населених пунктів різних районів, де повідомляли про найбільші протести.

Навіть люди, які самі брали в них участь, ставляться до протестів або іронічно, або сором’язливо.

Перша причина – вони трішки помилилися. Прийняли повістки на медкомісію за бойові повістки.

А інша причина – тут же всі патріоти, а їхні протести показали аж по російському телебаченню. Найбільшого розголосу як по українському телебаченню, так і по російському набув протест у Богородчанах. Тут перекривали дорогу й пікетували райраду і райдержадміністрацію. Як пише місцева газета, це був найбільший протест із часів ще Помаранчевої революції.

Заступник голови Богородчанської райради Петро Варшавський спершу заявляв, що не має часу приділити мені увагу, а потім говорив близько години.

— Журналісти так усе розтиражували, – каже він. – А інформація потрапляє куди? Самі знаєте! Сфабриковано було прекрасно. І в той самий день пішло по російських каналах.

Він ніби ображений, що «розкрутили» саме Богородчанський протест. У сусідній Надвірній теж були.

— Якщо Іваночко вам каже, що в них усе спокійно – це його справа, – каже Варшавський.

Варшавський заперечує і звинувачення, що на медкомісії викликають лише «простих людей». Самому Варшавському вже 61 рік, а от його 27-річний син медкомісію пройшов.

На відміну від голови Надвірнянської РДА, голова Богородчанської РДА не може піти у військкомат: Ярослава Гоголь – жінка.

«Амбали з цепурами»

Якщо спершу щось і навіювало на конспірологічний лад – то це поширеність архетипу «донецького амбала, який приїхав сюди на курорт, а ми за нього там маємо гинути». Виглядало як «інформаційне вкидання». В усіх випадках місцевий мешканець «випадково підслухав» розмову донецьких.

Питаючи про мотиви протестів, я очікував почути соціальні – мовляв, призивають простих людей, а не владу. Ні, про це ніхто не говорить. Якщо не першим, то обов’язково другим ділом заговорюють про біженців.

— Пошуміли й розійшлися, знаєте, як ото наші люди. Та й то переважно жінки, – іронізують вусаті чоловіки в гірському селі Микуличин поблизу Яремчі. – Але я вам скажу, чому були протести.

І він розповідає про донецького амбала, який приїхав під виглядом біженця у Ворохту на курорт.

— Із цепурою на два пальці, – показує чоловік собі на шиї.

Уперше я чув про донецьких біженців-чоловіків і обов’язково здоровенних амбалів іще у Вінниці – від заступника голови обласного штабу Самооборони.

Потім я чув про цих архетипічних біженців-амбалів по всіх селах, в які приїжджав – і він простих людей, і від представників місцевої влади.

Біженець-амбал завжди живе в сусідньому населеному пункті. Якщо це Яремча – він у Делятині. Якщо це Микуличин – він на курорті у Ворохті. Якщо Брошнів-Осада, де розгромили медкомісію, – то біженець на курорті в Моршині. Якщо Богородчани – він під Гутою.

Іваночко, голова Надвірнянської РДА: «Звісно, люди обурені: донецькі тут бухають, зачіпаються до наших дівчат».

Варшавський, заступник голови Богородчанської райради: «І є підстави: є запис донецьких чоловіків у кафе в Івано-Франківську. «Єдь сюда, бандьори хорошо прінімают».

Оксана, село Кривець: «І от вони кажуть один одному. Диви, які хати здорові – ми будемо тут жити».

Баба Маруся, село Маркова: «Вони [хто — не може сказати] хочут’ західну Україну винищити, а сюди переселити людей зі Сходу».

Одноногий чоловік Міша, Брошнів-Осада: «Ми їх по доброті прийняли, а вони кажуть: «бандєри лохі». А ми не лохи».

Цікаво, що ніхто особисто цих донецьких амбалів не бачив. Варшавський розповів, що в Богородчанському районі всього 11 сімей біженців, серед них лише троє чоловіків і то пенсійного віку.

У селищі Солотвин я спілкувався з Вітою з Луганська, яка 11 років тому вийшла заміж за місцевого й живе у Франківській області. Вона теж повторює чутки про донецьких амбалів, але потім переключається на жалість до біженців. До неї самої приїхали біженці-родичі. Амбалів серед них немає. У селищі вона бачила одного дідуся з Донецька.

Виникає підозра, що було повідомлення у ЗМІ, яке всіх пройняло, але спроба знайти першоджерело чуток призводить до нескінченної рекурсії.

Багато місцевих ЗМІ передрукували ідентичні повідомлення з посиланням на пост письменниці Ірени Карпи, яку важко запідозрити в роботі на спецслужби, а Ірена Карпа, своєю чергою, посилається на маму, яка щось від когось чула. Тобто чутка шириться давно.

Або цей архетип просто показує настрої населення, або прикарпатці та мешканці інших регіонів тільки те й роблять, що випадково підслуховують однакові слова донецьких амбалів – то в Моршині, то у Ворохті, то в Івано-Франківську.

Нахабні біженці є лише приводом. Тому що поїздка по різних місцях показує просте співвідношення: там, де роздавали найбільше повісток без пояснень, були найбільші протести.

Виглядало як загальна мобілізація

— Виглядало як загальна мобілізація, – сором’язливо, опустивши голову, каже працівниця бухгалтерії сільради села Маркова Богородчанського району.

— Ше сего нам бракувало, – сказала кучерява секретар сільради, дізнавшись, що приїхав журналіст.

— А що, на Маркову прийшла скарга? – питає працівниця бухгалтерії.

Село Маркова – одне з ініціаторів протесту в Богородчанському районі. «Ви вже й там були? А ви знаєте, що з Маркової на медкомісії не прийшов ЖОДЕН?» – питав мене в Богородчанах Петро Варшавський.

Населення Маркової – 3 тисячі осіб. Як стверджують у сільраді, в село прийшло 800 повісток.

— Мені що, у мене сина нема, а зять помер, царство йому небесне, – хреститься баба Маруся. – А в сусідки двоє синів і двоє зятів. І кожному прийшла повістка. То є велика капара [лихо, – ред.]

Повістки, за наказом військкомату, представники сільради носили від хати до хати. Більшої частини чоловіків у селі все одно нема, всі на заробітках, зате про повістки почули всі жінки.

— Ще всі й не рознесли, а вже натовп був під сільрадою, – каже працівниця бухгалтерії. – Нікого чужого в селі не було! То все наші! Знаєте, як ото баби? Що не зрозуміли, то додумали.

Повістки були не призивні, а лише на медкомісію. Але жінки, розповідають у Марковій, злякалися, що всіх чоловіків, які ще лишилися в селі, можуть «забрати вночі», й село лишиться без чоловіків узагалі. От вони й збунтувалися, не розібравшись.

Подібна ситуація була в інших селах. Протести піднялись у перші ж години після того, як від хати до хати, всім поголовно, почали носити повістки.

— А то розказують, що тут діяла ФСБ, – обурюється Марія Романівна Стасюк, голова сільради Студінки Калуського району.

Марія Стасюк показує мені повістки, але не дозволяє сфотографувати. Це маленькі пожовклі папірці без слова «повістка» чи будь-якого іншого заголовка. Підписуватися треба під фразою «З забороною виїзду з місця проживання ознайомлений». Звісно, це лякає, а усні пояснення посильних сільради мало чим заспокоюють.

Протести у Студінці не були масовішими, ніж в інших місцях – просто сталося так, що в когось були знайомі в обласній пресі, а тому протести набули розголосу.

— Ви краще поїдьте у Бондарів, там дорогу перекривали, просто це преса менше висвітлила, – «переводить стрілки» Марія Стасюк. – А щодо спецслужб, то не працює тут ніяка ФСБ, а працює мама і жінка.

Нічого вони не зірвали

У Микуличині Яремчанської міськради чоловіки казали:

— А медкомісії як прийшли, так і пішли…

У Брошнів-Осаді, де розігнали медкомісію, влаштовану прямо в сільраді, вусатий чоловік Сашко й одноногий Міша пояснюють обурення населення.

— Призначили оце нам місцевих фельдшерок, – каже Сашко. – Значить, одна сліпа тебе дивиться…

— А друга глуха тебе слухає, – підхоплює Міша.

Голова сільради Студінки розповідає, як на зборах у голови райдержадміністрації всі були проти масової роздачі повісток.

— Казали їм: ви можете прийняти по сто чоловіків за день – от і висилайте по сто повісток за раз.

Але військкомати вирішили нахрапом провести медогляд всіх селян за раз. Найгірше – повістки переважно роздавали у вихідні 19 та 20 липня – в цей час іще не було навіть указу президента про часткову мобілізацію. Тому всі й обурились.

У Калусько-Рожнятівському об’єднаному військкоматі усміхнений майор, який чомусь відмовився назватися, теж не визнає помилки. Думає, в кожному конкретному випадку винен кожен конкретний голова сільради.

У Студінці місцеві мешканці вважали, що «головиха не дала повістки своїм родичам» — хоча сама Стасюк казала мені, що дала повістку і своєму синові, хоча той пожежник-рятувальник і має бути звільнений від служби.

— А у Брошневі? Там теж голова замішаний, — каже майор.

У військкоматі не визнають своєї помилки. Але надто вже одноманітно «замішані голови сільрад» по всьому регіону.

— А те, що кажуть, що протести зірвали нашу роботу, – неправда. Людям приходять повістки, люди проходять медкомісії.

Не визнавши публічно помилки, військкомати таки змінили тактику. І якщо раніше говорили про «розгоряння істерики» на Західній Україні, зараз «істерика» вляглася так само швидко, як і розгорілась.

Військкомати пробували провести медогляди в один захід, зачепили цим усіх водночас – і миттєво спалахнули протести.

Тепер військкомати надсилають повістки потрохи тут і потрохи там. Відповідно, протести й затихли. Все просто.

1 августа 2014, 21:47
33
Версия для печати Отправить
«   »
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс

Новости

23:4622:4721:3620:4118:5616:2314:2912:3411:4310:469:598:4323:4622:4721:3620:4118:5616:2314:2912:3311:4310:469:598:4323:36
Все новости »

Другие рубрики