The Kiev Times - ежемесячная аналитическая газета и новостной сайт

Андрей Любка: Почему я выжил, когда погибли другие?

10 июня 2014, 23:01
63
Версия для печати Отправить
Андрей Любка

2014 рік без сумнівів стане цезурою, яка розділить не лише історію країни на «до» й «після», поділить суспільство на покоління учасників Майдану і ґенерацію наступну, що вже лише користуватиметься плодами нашого успіху чи поразки, але й поставить стіну між прихильниками й противниками Майдану. Умовно кажучи, всі ми опинилися в ситуації, коли навіть із перемогою радості немає – адже померли люди, які у критичний момент із дерев’яними щитами свідомо пішли під кулі.

Подібне питання після Другої світової поставив німецький філософ Карл Ясперс. Він був критиком націонал-соціалізму ще на зорі кар’єри Гітлера, зокрема рішуче критикував і конкордат Ватикану з Райхом у 33-му, і Олімпіаду в Берліні в 36-му. Нічого дивного, що нацисти швидко «попросили» його з університетської роботи і заборонили публікуватися. Більше того, дружина Ясперса Ґертруда була єврейкою, тому філософу спочатку радили розлучитися з нею, а після відмови над подружжям нависла небезпека депортації й смерті. Незважаючи на все це, Ясперс з дружиною залишилися жити в нацистській Німеччині й пережили режим Гітлера. Найімовірніше, їх не вбили з огляду на світову славу філософа, але Карл на це сильно не покладався – і мав захований ціаністий калій. Вони з Ґертрудою вирішили спільно накласти на себе руки, коли у їхні двері «постукають». Не постукали. А вже у 1945-46 Карл Ясперс пише коротку й блискучу працю – «Питання про провину».

У тому тексті філософ ділить провину на чотири різновиди, останній з яких – провина метафізична. Це провина, яка пече людей, що не вчинили злочинів чи гріхів, але яким вдалося пережити трагедію Другої світової. Не йдеться лише про те, що та чи інша людина не воювала проти нацизму, голосувала за нацистів на виборах, не ходила на протестні демонстрації; людина ця навіть могла допомагати іншим, переховувати євреїв, вводити в оману СС; її провина полягала вже в тому, що вона вижила в ситуації, коли іншим це не вдалося. На своєму прикладі Ясперс діагностував травму цілого покоління людей: чому я вижив, коли померли інші? Може, я більш ниций, хитріший, більший пристосуванець, слабкодухий боягуз? Чому я живу, а вони померли?!

Після січня-лютого 2014 року таке ж питання ставлять собі українці. Люди, що розуміються на феномені Центральної й Східної Європи, задовго до революції говорили, що все завершиться кровно – бо такі у цій частині світу закони. Проте, ця кровність могла мати політичне обличчя – наприклад, у Вірменії відбувся розстріл всередині Парламенту. В Україні ж, на жаль, на Майдані померли не топові політики, а прості громадяни, які після перемоги Євромайдану нічого конкретного б для себе не отримали. Це була чиста самопожертва не тільки в ім’я патріотизму, а й власної гідності – якщо я вже тут, на Майдані, то не відступатиму. Їх вів уперед не тільки патріотичний запал, а й – що не менш важливо – сором відступити, повернутися додому приниженими самими собою. Тому й так вражають, до кісток проймають імпровізовані дошки з роздрукованими фотографіями Небесної Сотні у кожному райцентрі – на нас дивляться прості люди, які могли не помирати¸ але самі обрали гідну смерть замість більш конформістської бездіяльності чи неприсутності на Майдані. І тепер уже чимало українців ставлять собі питання: чому я живу, чому я в ті хвилину не опинився там? Чому автор цих рядків пише ці слова зараз, де він був у найкритичніші миті? Можна знайти сотні раціональних аргументів для виправдання, але природа метафізичної провини така, що не визнає жодних виправдань чи пояснень. Вона просто пече.

Не обов’язково бути видатним німецьким філософом, якого рятує слава, або й просто німцем, щоб мучитися метафізичною провиною. Лідія Осталовська у своїй книжці «Акварелі», яка вже восени цього року побачить світ українською мовою, описує життя єврейських переселенців з Європи у новій Батьківщині – Ізраїлі. Там вони знову опинилися в ґетті – інші євреї сторонилися й гидували ними, не могли зрозуміти причин добровільної ходи мільйонів до газових камер. Чому вони не підняли повстання, не воювали, чому вкрили незмивною ганьбою всю єврейську націю? І ось внаслідок цього європейські євреї опинилися на марґінесі – жили вони в окремих районах, з ними ніхто не спілкувався, ніхто не хотів одружуватися з їхніми дітьми, а самі діти намагалися якнайшвидше втекти від своїх батьків. Як бачимо, не обов’язково належати до нації-ката, щоб мучитися – нації-жертві теж потім життя немає.

Читайте: Александр Денисов: Донбасс — трагедия, в которой сложно найти крайнего

Це особливо актуально після анексії Росією Криму. Може, воно й на добре, що ми позбулися цього регіону-баласту, але спосіб втрати півострова стане причиною травми цілого покоління. Адам Міхнік, коментуючи анексію, сказав: «Поляки б точно відстрілювалися». Як нам жити далі з тим, що Україна не чинила опору? Як не пов’язати це з віковим комплексом уярмленої жертви, якій вічно хтось заважає реалізуватися? Що відповідати, коли через кілька років діти розпитуватимуть про 2014 і запитають: «А чому Україна здалася без бою?». Ясна річ, існує сотні виправдань і аргументів, але метафізична причина не визнає їх. Вона пече.

Пече конкретну людину і пече ціле суспільство. Хотілося б написати, що біль і пам’ять можна заглушити успіхами й перемогами, розбудовою нормальної України – наприклад, в ім’я загиблої Небесної Сотні. Хотілося б повірити в цей аргумент і такий метод, але метафізична провина не визнає їх. Вона пече.

10 июня 2014, 23:01
63
Версия для печати Отправить
«   »
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс

Новости

22:4721:3620:4118:5616:2314:2912:3711:4310:469:378:4322:4721:3620:4118:5616:2314:2912:3411:4310:469:378:4323:4622:4721:36
Все новости »

Другие рубрики