The Kiev Times - ежемесячная аналитическая газета и новостной сайт

Віктор Ющенко: «Росія переживає найдраматичнішу сторінку історії»

9 апреля 2014, 7:13
45
Версия для печати Отправить
Виктор Ющенко

Віктор Ющенко став президентом завдяки Помаранчевій революції. Він завжди підтримував європейський вектор розвитку України.

Зараз Україна знаходиться в стадії політичної і національної кризи. Про долю України, про українську єдність, про політику і політиків — третій президент України в інтерв’ю головному редактору The Kiev Times.

 

«Дайте одне покоління і ви побачите зовсім іншу націю»

— Що з часів Вашого президентства Ви хотіли би бачити у нашому житті сьогодні?

— Якщо запитати більш-менш здібного політолога, яка найбільша політична проблема України, то він скаже, що такою проблемою є слабка внутрішня національна єдність українців.

Він скаже про те, що наші вороги експлуатують найбільше, що ми різні та не цільні. А якщо ми не цільні, нам непросто даватимуться усі плани.

Я глибоко переконаний, що робота над єдністю, над цілісністю української нації — це головне питання порядку денного.

Розумію, що ми 350 років не мали своєї держави. І кожна метрополія у нас відбирала мову, церкву, пам’ять, культуру, територію, традиції, звичаї.

Зрозуміло, що через 350 років ми наблизилися до Незалежності по-різному. Зрозуміло, що 23 роки спільного життя — це занадто мало для того, аби стерти відмінності. Я не кажу протиріччя, бо у нас протиріч немає. У нас є відмінності.

Дайте одне покоління — і ви побачите зовсім іншу націю.

— Крим ми уже втратили?

— Одноходівки по Криму немає, і це треба розуміти. Ми можемо стверджувати, що де-факто Крим не український. Але, думаю, ви не знайдете в Україні політика, який це питання поставив би у юридичній площині.

Крим — наш, український. Але щоб ці слова відповідали наповненню, треба пережити непростий сценарій його повернення. І він пов’язаний не тільки з цілісністю нації, але й значною мірою з політичними процесами, які відбуватимуться у найближчі роки у Росії.

На моє велике переконання, Росія переживає найдраматичнішу сторінку історії. І ми будемо свідками того, як ця криза призведе до серйозних деформацій у Росії. Як політичних, так і територіальних.

Віктор Ющенко: «Росія переживає найдраматичнішу сторінку історії», фото - Личность. «The Kiev Times»

«Ми залежимо не від Москви і не від Брюсселя»

— У 2007 році Ви брали участь у засіданні Мюнхенської конференції по безпеці. На які роздуми тоді Вас наштовхнув славнозвісний спіч Володимира Путіна?

— Це було жахливо. Я сидів поруч з канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Перша хвилина виступу — це речитативи, які… сказати неприємні — нічого не сказати. Це був виступ із Середньовіччя. Виступ, який був неадекватним духу, атмосфері, як самої конференції, так і геополітиці європейського континенту.

Ми кілька разів обмінювалися коментарями з Меркель. І це не були компліменти.

— У той час СБУ Вам доповідала про плани Росії щодо України?

— Я був і залишаюся переконаним, що не тільки у путінської Росії, але й у Росії як у державному утворенні (чи ми говоримо про період Петра І, Івана ІV, Василя ІІІ, вождя усіх народів Леніна тощо) завжди на першому місці стоїть українська тема. Вони нас ніколи не залишать у спокої. Без України у Росії немислимий жодний політичний проект.

Місія Путіна розкрита у його виступі на Мюнхенській конференції. Він сказав, що найбільша трагедія 20 століття — це розпад Радянського Союзу. Не 10 мільйонів жертв голодомору в Україні, не 2,5 мільйони жертв так званої громадянської війни, не 35 мільйонів жертв Другої світової війни.

Що таке Радянський Союз сьогодні — та ж Росія, тільки назва інша.

Маніакальна ціль — відродження імперії, точніше неоімперії і російського царату.

Будь-який російський лідер не змириться з незалежною Україною. Російська земля ще не народила політика, який допустив би, щоб Україна була суверенна і незалежна.

Не може бути російської неоімперії без України у таких проектах, як Зона вільної торгівлі, «Тайоженний союз», Євро-Азійський простір. На всьому цьому без України буде стоятиме лейбл «Некомплектний проект». А у Путіна — це головна політична мрія. Тому Україна — тема номер один.

— Путін сьогодні контролює Україну?

— Думаю, що він так вважає. В Україні є велика категорія людей, які були б не проти формального зближення України і Росії.

— Хто саме?

— Я почав би з комуністів, які завжди були антиукраїнською, прокремлівською силою, метою якої було і є повернутися у найкращі ленінські часи.

Але не тільки комуністи мають у своїх лавах людей, які використовуватимуть україно-російське зближення як тему політичну. І якщо ви думаєте, що це виключно Партія регіонів, — помиляєтеся.

Якщо аналізувати ситуацію за останні чотири—п’ять місяців, така позиція Путіна, по відношенню до цілісності України, паралельно породила вагомі консолідуючі почуття у громадян України.

Ця домінанта набагато сильніша. Все-таки ми виходимо із цієї кризи консолідованіші, цілісніші.

Сьогодні я пригадую дискусію довкола пан’європейського зближення перед Бухарестським самітом НАТО 2008 року. Чи не найбільшим моїм опонентом була «Батьківщина», яка не надавала жодної підтримки.

А сьогодні, як я чую з уст деяких вождів, ми вже не проти розглядати можливість формального членства в Панатлантичному безпековому союзі.

Що нам треба було? Загубити 1/25 території, аби повернутися до тієї політики, яка була суттю мого курсу? Чи покласти Небесну сотню?

— Чи повинна Україна враховувати інтереси Росії у своїй зовнішній політиці?

— Академічно кожна незалежна держава формулює власну зовнішню політику, як це прописано у Конституції країни.

Але ті політики, які вважають Україну колоніальною державою, завжди посилатимуться на думку Москви.

Насправді ми залежимо не від Москви і не від Брюсселя. Ми залежимо від монолітності позиції серед 46 мільйонів українців.

Ви можете мати президента, який у системі безпекової політики декларуватиме панатлантичне зближення. Але якщо нація знаходиться на тій позиції, що й зараз, ви ніколи не отримаєте позитивної відповіді на це запитання.

Громадська позиція — один із обов’язкових компонентів при виборі безпекової політики. Я прийняв країну, в якій лише 14 відсотків мешканців підтримували європейську колективну безпекову модель. Близько 33 відсотків були проти. Решта — не визначилися.

У 2008 році перед Бухарестським самітом панатлантичну політику підтримував 31 відсоток мешканців. Не підтримували — 29 відсотків. Це було уперше, коли прихильників було більше, ніж опонентів. Хоча, безумовно, третина населення знаходилася в пошуку.

Монолітність нації — це найважливіше. Інакше нам дорікатимуть щодо низької підтримки обраного курсу.

У Бухаресті так і було. Один із лідерів великої європейської держави наголошував: «Пане президенте, вас підтримує лише 31 відсоток населення». А я цій пані відповідав, що коли приймали Іспанію в члени НАТО, цей крок іспанського уряду підтримували тільки 17 відсотків населення. А опісля, через чотири роки, — вже 56 чи 57 відсотків іспанців підтримували урядову політику.

У 2008 році йшлося виключно про План дії щодо членства в НАТО, а не про пряме членство. Я просив європейських колег дати нам оті чотири «іспанські» роки. Це ж був не вступний іспит у вищу школу, йшлося лише про випускний у середній школі! Я просив дати нам цей шанс, аби нація не дорікала, що Президент веде діалог, а його тримають у сінях, і що нам не надавали реальну перспективу.

Відповідь — бути чи не бути в НАТО? — прямо залежить від цілісності нації. Ми повинні стати українцями.

В’ячеслав Максимович Чорновіл часто повторював: «Україна розпочинається з тебе».

Тобто якщо ти настільки довго розмислюватимеш над концептом безпекової політики, як зараз це робиш, матимеш великі проблеми з національною безпекою.

Віктор Ющенко: «Росія переживає найдраматичнішу сторінку історії», фото - Личность. «The Kiev Times»

«До кінця 2014 року українці вільно пересуватимуться країнами ЄС»

— Чому Майдан, який, за логікою, мав об’єднати країну, її розколює?

— Майдан — проект консолідуючий. А як його використали — інше питання.

З чого розпочалося 21 листопада? Уряд ухвалив рішення призупинити проєвропейский політичний курс. З чого розпочалося 29-те число, коли Україна втратила шанс підписати не тільки Угоду про політичну асоціацію, але й цілий комплект угод?

Нагадаю, у вересні 2008 року, коли у Євросоюзі головувала Франція, із президентом Ніколя Саркозі ми досягли домовленості, що Україна не подає заявку на вступ у ЄС. Тоді було багато скептиків цілісної європейської перспективи, а найбільші з них — «стара» Європа. Ми дійшли згоди: не подаємо заявку щодо членства, однак взамін домовилися щодо угоди про політичну асоціацію, отримали позитивні відповіді під час обговорення теми про зону вільної торгівлі.

І до речі, за всю історію формування європейської родини, жодній країні-кандидату європейського зближення в комплекті з політичною асоціацією не надавали Зону вільної торгівлі (ЗВТ). Україні — надали. Як Україна це оцінила — тема іншої розмови.

Тоді ми малі отримати ще й угоду про лібералізацію безвізового режиму з трьохлітньою дорожньою картою про безвізовий режим.

Отакий триєдиний пакет отримала Україна 5 вересня 2008 року.

До 2010 року Україна виконала 90 відсотків зобов’язань, які взяла на себе у 2008 році.

— Ви читали текст Угоди, яка мала бути підписана у листопаді 2013 року?

— Учора я зустрів дванадцяту людину, яка прочитала оцей пакет (документів. — Р. Б.). (Усміхається).

— Кого саме?

— Це один політолог.

— Ви би підписали Угоду?

— А чому б і ні? Люди, які не працювали над Угодою, можуть заявляти про її хиби. Але та комісія на чолі з П’ятницьким, яка від України працювала над текстом Угоди, дуже професійна. Якщо хтось скаже, що є друга лава запасних, яка якісніше розробить документи, — не вірте.

Не здивуюся, якщо навіть після галасу про хиби в документі, через півроку або дев’ять місяців, цю Угоду без змін і доповнень підпишемо.

Але зараз маємо політичну експлуатацію Угоди. Кажуть, що якщо є проблема по тих чи інших товарних позиціях, потрібно призупиняти підписання пакету документів. Чому призупиняється пакет?

Чому поляки підписували політичну Асоціацію без зони вільної торгівлі? Литва, Чехія, Болгарія, Угорщина, Румунія — також. Вони підписали пакет політичних документів, таким чином мобілізувавши бізнес, який зрозумів, що курс країни — проєвропейський.

Чому, якщо є розходження по сірникам чи лампочкам, ми не підписуємо політичну асоціацію, безвізовий режим?

— А нам його пропонують?

— Пропонують. Я переконаний, що до кінця 2014 року українці вільно пересуватимуться країнами Європейського Союзу. Є технічні вимоги, зокрема до параметрів українського паспорта. А жодних політичних вимог на порядку денному уже не стоїть. Це проблема тільки української сторони, яка має якомога швидше підготувати базовий документ.

— Ви здивувалися, коли Угода так і не була підписана?

— 23—24 листопада ми разом з президентами Квасьневським та Адамкусом у Вільнюсі брали участь у конференції по європейському зближенню України. Рішення конференції було максимально позитивне. Україну брали такою, якою вона є.

Я просив: не обтяжуйте діалог напередодні формального підписання Угоди. Три роки ми взагалі прожили у політичній паузі у відносинах між Брюсселем і Києвом.

23 лютого 2013 року нарешті відбувся саміт Україна—ЄС, на якому і мені треба було переконувати європейських колег, що європейською родиною повинна бути запропонована Україні дорожня карта, яка нас зближує.

Політична пауза у стосунках ЄС—Україна приносить бали тільки протилежному курсу — промосковському.

У листопаді я не чув голосу опонентів. Усі були близькі до того, що через 4—5 днів відбудеться свято.

Я глибоко переконаний, що якби президент Янукович підписав Вільнюську угоду, у «Борисполі» його автомобіль закидали б квітами. Бо за 23 роки української незалежності, можливо, це найбільш серйозний документ у нашому політичному житті.

Віктор Ющенко: «Росія переживає найдраматичнішу сторінку історії», фото - Личность. «The Kiev Times»

«Багатьом європейським лідерам не вистачає амбіцій»

— Хто кому потрібен більше: Україна — Європі, чи Європа — Україні?

— Це паритетний інтерес, дорога із двостороннім рухом. Коли ми слухаємо аналізи, які засвідчують, що тут лише український інтерес, — не вірте. Коли хтось не бачить європейський інтерес — теж помиляється.

Для розуміння треба зробити політичний аналіз. Подивіться на європейську політичну карту. Вам не здається, що ви є свідками того, як у Європі багато років паралельно розвиваються дві політики: перша, яку ми традиційно називаємо демократичною, а друга — московська?

Я переконаний, що ця друга політика — політика Середньовіччя. Я переконаний, що з такою політикою у Росії немає перспективи. Що Путін формує дуже не ефективну Росію, хоча, можливо, більшість сьогодні вважає навпаки.

Я не стверджую, що від Балтійського до Чорного моря протягнута металева завіса чи кам’яна стіна, але я стверджую, що це — різні світи, різні цінності.

Безумовно, Україна також існує в конфлікті різних світоглядних цінностей.

Де ми будемо? Через два роки, через п’ять? Яку політику підтримуватиме Україна? Російське самодержавство чи європейську демократію?

Переконаний, що португальцям, іспанцям, німцям, британцям, голландцям — вигідно бачити Україну у спільному просторі.

Іншими словами, якщо в Україні пануватиме європейська безпекова модель — свободи і демократія, до яких звикли німці чи британці, — виграє європеєць. Бо його спосіб життя укріплюється і поширюється далі на Схід.

Я не захоплений і певною мірою розчарований тим, наскільки важко європейські цінності поширюються на європейському континенті. Мені здається, що багатьом європейським лідерам не вистачає амбіцій бачити свою місію так, як робить це Росія.

За європейські цінності треба боротися. Не можна займати позицію «моя хата скраю». Це цілком відповідає вигоді кожного із 500 мільйонів європейців.

Разом з тим, якщо ми запитаємо, а як Україні це вигідно, я почну з аналізу не економічного, соціального чи політичного, а безпекового.

Вас не дивує, що одним із перших рішень у зовнішньополітичних відносинах Литви, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини — чомусь стала інтеграція до НАТО? Ще не розсекречені архіви Варшавського договору, а ці країни уже в НАТО.

Усі серйозні нації та політики розуміють: ти можеш володіти ядерним арсеналом, тактичними і стратегічними ракетами, але твоя незалежність базується на силі моделі колективної безпеки. Ніщо тебе так не захистить, як політичний клуб, в якому домінує фундаментальний принцип: один за всіх і всі за одного.

Згадані мною країни отримали чітку відповідь щодо членства в панатлантичному клубі. Подивіться на зовнішню політику Литви і України. Чому одна із них беззуба, а інша, я сказав би, наступальна? Та тому що за однією політикою стоїть клуб, головна зброя якого не ядерна, а колегіальні рішення по захисту тієї чи іншої території.

Ви звернули увагу, куди були направлені апеляції України, тільки-но вона отримала загрозу територіальної цілісності? А чому тоді, коли треба було думати про зближення, ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО. — Р. Б.), про членство, ані українська нація, якій не вистачило амбіцій, тому що жила передовицею газети «Правда», ані європейська спільнота, яка дослухалася до московського голосу, відповідально не поставилися до ухвалення такого рішення?

По економічній частині співпраці з об’єднаною Європою найперше відзначу, що на Заході ринок у дванадцять разів більший, аніж у Росії.

— Але чи наші товари конкурентоздатні?

— Голландія має більший валовий продукт, ніж Росія, наприклад. А якщо з економічної оцінки ви відкинете прибуток від продажів газу і нафти, європейський ринок, можливо, у 25—30 разів більший за російський.

Ви самі йдете на ринок, який складається з дев’яти палаток чи прямуєте туди, де представлено півтори тисячі продавців? Через конкуренцію ширший ринок дає оптимальну ціну. Для продавця широкий ринок формує більшу конкуренцію покупців.

У Польщі були такі ж заперечення, як і у нас. І там комбайном «Дон» збирали пшеницю, і там не було розвинутої інфраструктури по всіх видах, зокрема аграрному ринку. Але поляки виграли. Подивіться на інфраструктуру, машинобудування, енергетику та сільське господарство Польщі сьогодні.

За темпами, які набрала Польща, до 2020 року її економіка увійде в п’ятірку найбільших економік Європи.

Шановні українці! Чим іще вас переконувати, що не до Росії треба йти?

Не в тому плані, що Росія як ринок чи політичний партнер не потрібна. З Росією відносини складні. І для кожного президента, який очолював Україну, діалог з Росією, можливо, складався найскладніше. У Росії закладені великі українські інтереси. І якщо ти — патріот своєї землі, тоді зобов’язаний налагоджувати відносини з Росією. Але не ті, що ведуть до колонізації та втрати суверенітету.

Але майте на увазі, щоб ви не були б розчаровані цими відносинами, у разі якщо успіху не буде. Тому що московська політика, навіть у прикладних сферах, завжди носить велику політизацію.

— Хіба Крим — це не є попередження Україні: «Ніякого НАТО!»?

— Навпаки. Якщо ви подивитесь інформаційні повідомлення за останні два місяці, політиків чи журналістів, 95 відсотків апеляцій були направлені до світової спільноти, зокрема до європейської, яка має єдину колективну безпекову модель.

Невже ми не розуміємо, що позаблокового статусу для України не існує? Позаблоковий статус для України — це промосковський статус. Бо якщо в Україні знаходиться військова база Росії, і Україна декларує позаблоковий статус, то принаймні вона грішить тим, що дає не чисту категорію визначення. Формально ми в іншому блоці.

Україні історія визначила панатлантичне зближення. І підтримка цього курсу сьогодні навіть більша, ніж у 2008 році. Значна частина громадян нарешті зрозуміла урок.

Дуже правильно, коли сьогодні із найвищих трибун звучать заяви, що скоріш за все Україна сформулює намір панатлантичного зближення. Тільки це треба робити швидше. Такі моменти треба використовувати.

 

«До влади прийшла одна партія. Це трагедія»

— Яка Ваша оцінка заяв пані Тимошенко, яка сьогодні декларує зближення з Європою, але у всіх її діях ми читаємо зовсім інші цілі?

— Якби мені сказали, що у вашому записнику є сто запитань і попросили обрати найбільш небажане, то оце запитання саме таке.

— Я розумію. Але прошу відповісти.

— Жоден політик не пройшов стільки із Тимошенко, скільки я. І для мене вона є найбільшим розчаруванням.

Якщо відповісти кількома словами, то Тимошенко — це 100-відсоткова, чиста проблема України.

По-перше, я не хочу вдаватися до особистих характеристик. По-друге, коли ми говоримо про політичне, розкріпачити свої думки мені не дає одне: що вона жінка. І дуже часто, якщо ти не втримуєшся у цих оцінках, вони принизливо звучатимуть для тебе як для чоловіка. Навіть не як для політика.

Тимошенко не заслуговує глибоких і розміркованих роздумів. Тимошенко ніколи не відповідатиме українському національному інтересу. Потрібен час, щоб українська нація це зрозуміла.

Свою дорогу з Тимошенко я пройшов і дуже дорого заплатив. Я хотів переконати націю у необхідності європейського вибору, але українці тоді мене не чули. Мені здається, що нація й зараз не чує тих, хто хоче сказати щось інше.

— Чи є режимом для Вас період правління президента Януковича?

— У цей період Україна багато втратила у свободах, у демократії, у прозорості, у конкуренції. Україна стала частиною протилежного курсу від того курсу, який проводив я. Влада відвернулася від Європи в бік Москви.

Я й не сприймав цей курс, бо був переконаний: українська перспектива і майбутнє вирішуються в іншій стороні політичного горизонту. Це біль від утрати європейського курсу, яку зазнала моя країна.

З іншого боку, думаю, для більшості тих, хто голосував за цю політичну силу, не було несподіванкою, що політичний курс партії влади пов’язаний із московською домінантою.

Логіка московської політики ґрунтується на тому, щоб бачити Україну слабкою, не солідарною та конфліктною. Росія ніколи не виставлятиме умови українського вдосконалення, як виставляє нам Європейський Союз, тому що для російського царя — чим гірша, слабкіша, тим краще.

Чим менш ефективна Україна, тим краще формується контекст неповносправного діалогу з Україною.

У Росії була одна вимога — не йдіть у Європу. Все решта — чи у вас корупція, чи у вас немає вільного журналіста, чесних виборів — навпаки, віталося. Думаю, значна частина тих, хто підтримував проросійський курс, розуміли, що падіння в прірву диктатури – це плата за вибір на зближення з Росією.

Не менш небезпечним є й другий, прихований курс, коли одягається вишиванка чи коралі, але проводиться та сама російська політика. Для мене найбільша стурбованість і печаль, що через ці два політичні рухи (КПУ і Партія регіонів. — Р. Б.) за останній час ми серйозно загубили істинний демократичний рух України.

За ці роки ми розпорошили демократичні і національні сили, які розбрелися між ключовими гравцями, що їх девальвували, приєднали до так званих консолідуючих проектів, які насправді були проектами одних осіб для того, щоб здобути владу, а не для того, аби проводити український демократичних курс.

Але повертаємось до теми Майдану… Майдан починався з боротьби за новий політичний курс. Енергія була направлена на те, щоб спонукати владу обрати цей курс. Адже пам’ятаєте, навіть 29 листопада був базовий лозунг — зміна політичного курсу, підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Чи це не те, чого хотів Іван Мазепа, Симон Петлюра, повстанські армії, дисиденти, політв’язні — наша українська еліта?

Мене менше цікавить, яке прізвище глави уряду чи парламенту чи мера, коли вибори до Верховної Ради або Києва… Якщо ви не можете формулювати національний пріоритет, майте на увазі — вам нічого не вдасться змінити в країні. Тому не треба заявляти про п’ять чи десять бажань.

По суті, через Майдан до влади прийшла одна партія. Це трагедія. Трагедія унікального Майдану. Бо боротьбу за Україну підмінили боротьбою за владу.

Я думаю, що всім пам’ятні дні з двома Майданами. І коли політики на кілька днів спізнилися зі своєю присутністю і хотіли злитися з Майданом громадським, то їм поставили умови: опустіть партійні прапори, стаємо під жовто-блакитний стяг, жодних тем боротьби за владу, давайте відстоїмо політичний курс країни. У цьому була сила Майдану. Бо діти із Могилянки і Червоного університету (КНУ імені Тараса Шевченка. — Р. Б.) дивилися набагато далі, ніж українські політики.

У мого великого друга Вадима Петровича Гетьмана було улюблене повчання: «Істинний мисливець — це не той, хто бачить фазана під горою. Істинний мисливець — це той, хто бачить фазана за горою».

Так ось, молодіжний Майдан бачив перспективу за горою. Політичні сили — під горою. Це велика різниця: де дума про державу, а де дума про владу. Це те, чим державники відрізняються від політиків: перші думають про державу, другі — про наступні вибори.

 

«Прийнята неадекватна формула формування влади до характеру і рівня кризи»

— Україна перестала бути доброю країною. Звідки з’явився радикалізм?

— Радикалізм з’явився тоді, коли треба було давати відповіді, а влада їх не давала. Безумовно, радикалізм — це спрощений погляд на розв’язання проблем.

Є чутливі моменти, які увесь час треба пам’ятати при аналізі. Дуже часто наші недруги, коли говорять про Україну, вживали такі порівняння і епітети: Україна — це штучна держава, де Росія віддала свій шматок, Західний світ — свій. Що Україна — це різність, це протиріччя. Що в Україні різні мови, різні церкви, різна пам’ять, різні герої. Що в Україні різні історії: одна — донецька, друга — кримська, третя — академічна київська, четверта — галицька. Що в Україні в один час ставлять пам’ятник Сталіну у Запоріжжі, Катерині — в Одесі, Степану Андрійовичу Бандері — в Івано-Франківську. Різні культури, різні світи, різні герої.

Так, насправді ми різні, але точно — не протилежні. Українець з українцем ніколи не мали один до одного гарячого антагонізму. Ми різні, тому що жили у різних імперіях, і з нас вичавлювали те цінне національне, роблячи общину — Совєцький Союз.

Мене вчили, що Павлик Морозов — твій герой; що Іван Степанович Мазепа — зрадник України; що «мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Безпам’ятство було основою колоніальної політики.

З такої політики прийшло багато блуду в українську пам’ять. Як це лікувати? Один із рецептів — радикально. Якщо радикально, то майте на увазі, що той розкол, та різність, яка у нас є, у радикальній політиці посилюється. І на таку політику Кремль аплодуватиме. Бо нічого немає милішого для того, щоб ослабити енергію нації і держави, ніж внутрішній конфлікт, самоїдство.

Для мене найскорботніша політична культура — це коли українець дубасить українця. Це трагедія. І не розум бере гору, а мускулатура та хамство.

Треба пам’ятати, що основне завдання, яке у нас попереду, — організація національного діалогу.

Нас 46 мільйонів, і найближчим часом ми ніколи не думатимемо як один. Але зближувати позиції — це місія політиків.

Я часто говорив, що є частина суспільства, яка ніколи не прийме українську мову. І це реальність — з нею треба миритися. У шахтаря з Донбасу мого віку скоріше немає мотивів вчити українську і говорити нею.

Мабуть, для цього покоління ми уже й мотивів не створимо. І не треба комусь докоряти, що він говорить іншою, не державною, чужою мовою. Це плата нашого перехідного періоду.

Зараз ми повинні боротися за те, щоби онук того донецького шахтаря знав й хотів спілкуватися українською мовою. Треба запастися великим терпінням, приготуватися до змістовної національної дискусії, аби люди розуміли, що це не приниження чи ультиматум.

Якщо ми хочемо домогтися цілісності української нації, то майте на увазі — цілісність нації починається з мови. На сторожі національних цінностей, за словами митрополита Огієнка, міністра уряду Симона Петлюри, на першому місці стоїть мова.

Чому у Росії «русскій язик» Путін називає «государственнообразующим»? Та тому що «русскій язик» тримає в купі близько 80 автономій Росії.

Проведіть сьогодні референдум в Чечні, Дагестані, Башкортостані з приводу доцільності членства в так званій «вєлікой Россії» — і ви Росію не побачите.

— Політики, які сьогодні при владі, здатні провести національний діалог? Чи достатньо просто обмежитися цим діалогом?

— Якщо взяти кожного з них окремо — це розумні люди. Але, мені здається, закладений помилковий концепт виходу з національної кризи, в якій ми зараз знаходимося.

Наприклад, якби у класичній країні демократії виникла така глибока і політична, і національна кризи, які підігріваються з Москви, яке б політичне лікування вибрали демократичні нації?

Політична хрестоматія каже, що із такої глибокої політичної і національної кризи треба виходити через уряд національної єдності. Якщо до цього тлумачення і якості політичних відносин ми не дотягуємо, тоді треба формувати уряд національного порозуміння. Якщо і цю планку не беремо, слід формувати технократичний уряд, справді тимчасовий, місія якого — довести країну до чергових конституційних виборів. І через відповідні політичні змагання представити країні повноцінний уряд, повноцінного президента чи повноцінну Верховну Раду.

У нас зараз сформовано уряд фактично однієї політичної сили. Уряд, який у свої лави не привів ті сторони, які сьогодні є протилежними у конфлікті.

Ця криза призведе до складностей у виборах, зокрема в частині чеснот, законності, коли одна політична сила володіє усім, а інші знаходяться на маргінесі.

Я висловлюю велику тривогу за те, що у нас вистачить механізмів демократії, аби провести чесні та законні вибори.

Радше за все, зірветься різьба з бажанням пограти в адміністративний тиск, у гречку. Це може суттєво зіпсувати нашу репутацію як країни.

Яценюк, якого я проводив по багатьом щаблям влади, у трудовій книжці якого стоять мої підписи, професійна, освічена людина. Але хіба він знаходиться в тих умовах, у яких контролює кадрові призначення? Я не думаю.

Радше, усе залежить не від нього, а від певних політичних розкладів. Чи йому дадуть можливість зреалізуватися як професійному урядовцю? Думаю, ні. Бо по факту є конфлікт різних інтересів. Хтось хоче його девальвувати, дехто — дискредитувати через владу. І це не Партія регіонів, і не комуністи.

— Яка криза глибша — політична чи національна?

— Національна. Я приведу слова великого італійця, який, звертаючись до своєї нації з намаганням донести аргументи єдиної Італії, приблизно говорив таке: «Італійці! Якщо у вас не буде єдиної держави, ви нагадуватимете військо без знамена. Італійці! Якщо у вас не буде єдиної держави, ваш голос у світі ніхто не почує. Італійці! Якщо у вас не буде єдиної держави, ви будете байстрюками світу. Якщо ви не вирішили національного питання, ніколи не беріться за економічні і соціальні — вони вам не дадуться». І це справді так.

Якщо немає цілісності, єдності нації, діалогу, іншими словами немає синергії, ви не можете поставити за мету велике завдання і його не досягнете.

Якщо ви увесь час у розбраті, щось у вас різне — чи то мова, чи то церква, чи то герої, різне бачення розвитку на схід чи на захід, — виникає запитання: ви ніколи не думали над тим, чому десятки мільйонів в одному випадку називають населенням, а в іншому — нація?

Населення — це статистична величина. Десятки мільйонів одинаків, які пов’язані тільки тим, що стоять перед статистом.

У Володимира Даля, у визначенні нації, перше слово, яке він вживає після двокрапки, — «Спільнота». Що об’єднує ці десятки мільйонів людей у спільноту?

Перелічуємо: мова, культура, церква, територія, віра, звичаї, традиції.

Наприклад, ми є православна нація. Православ’я — завжди національне. Є національна церква, рівна серед рівних. Немає церкви вищої чи нижчої.

У Болгарії є одна-єдина помісна православна церква — болгарська. Не православна церква Болгарії — вона має пряме ім’я. Над нею немає вищої церкви.

У Греції є грецька православна церква, у Грузії — грузинська, у Вірменії — вірменська, у Румунії — румунська, у Росії — російська.

23 роки суверенного існування України — і чотири конфесії.

Якщо ви не споріднилися у вірі, якщо у вас чотири православні конфесії, а це один із ключових блоків нашої консолідації, якщо віра і церква вас не консолідує, скажіть будь-ласка, що вас тоді консолідує? Пенсія? «Підйомні»? Грошове забезпечення? Категорично ні.

Якщо ви не подолаєте різність духовну, на вас чекає дуже довга дорога у пошуку відповіді на національне питання.

Але для цього треба великий діалог і знову оце чорноволівське: «Україна починається з тебе». Ставте собі це запитання. Якщо ви знайдете відповідь — йтимете на вибори не голосувати, а обирати. А якщо у нас дві третини досі ходять голосувати, а не обирати, тоді їм складно нести відповідальність за вибір. Це докорінна різниця між громадянином і населенням.

Громадянин відповідає за все, населення — ні за що не відповідає. У таких статистів відсутній світогляд, ідеологемного визначення вибору немає.

Я розумію, у чому складність національного питання. Це та дорога, йдучи по якій, ти ніколи не виграєш наступні вибори. Але ти даси найкращу відповідь для нації, для наступного покоління.

9 апреля 2014, 7:13
45
Версия для печати Отправить
«   »
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс

Новости

23:3622:4721:3620:4119:3918:5616:2314:2912:3411:4310:469:498:4323:4622:3721:4620:4118:5616:2314:2913:3313:0112:3411:3310:46
Все новости »

Другие рубрики